|
Кримінська Віра Стахівна
В село Нововасилівку, років з 10 назад, переїхало подружжя двох літніх людей. Підшукали собі скромну, навіть трохи занедбану хатинку, яка швидко преобразилася в очах односельців в охайний, чепурний будиночок. Живим розписом веселих кольорів, засяяли кути та віконні пілястри на вибіленому з голубим відтінком стінах. Чоловік – був інвалідом, крім того страждав і набутими за життя хворобами. То ж невдовзі, через декілька років після переїзду - помер. Ще з перших днів проживання в селі, пристаріла жінка справила про себе гарне враження в очах сусідів. Ця жінка, Кримінська Віра Стахівна, 1924 року народження. Уродженка села Калюс, Ушицького району на Вінниччині. Про минуле життя нових людей, першими в селі дізнаються ближні сусіди, а згодом і все село. Оскільки життя людини можна порівняти з книгою, а її сторінки з людськими роками, то іноді, хочеться перелистати цю книгу, щоб більше знати про людей, які живуть серед нас. « Не купуй хату – купуй сусідів» (народне прислів’я) Увагу майже всіх односельців водночас, Віра Стахівна привернула до себе, коли вперше прийшла на людний святковий мітинг до пам’ятного меморіалу, присвячений Дню Перемоги. Здивовано й з цікавістю поглядали діти, на незнайому, маленьку, худорляву бабусю. До цієї пори в Нововасилівці, в почесному ряду Ветеранів війни - не було жінок. Погруддя її скромного жакетика прикрашали ордени і медалі. А згодом пізніше, учні школи відвідали стареньку жінку вдома, й дізналися про тяжкі роки її минулого життя. Дівчатка не могли стримувати сліз, а розчулена бабуся перелистувала свою життєву книгу з її перших сторінок: «В сім'ї було шестеро: батько, мати та нас дітей, четверо душ. Пам’ятаю на той час мені було 8 років. Батько працював лісником, мати у колгоспі, але достатку на мали, дуже грабували головачі, які приїздили з міста і забирали всю їжу. Згодом мати стала працювати у єврейській сім'ї, за її роботу давали стакан крупи (дерті). Я з братом збирала дрова, щоб було на чому приготувати хоч яку їжу. Весною харчувалися тим, що Бог пошле: їли лободу, кропиву, калачики. Тато з ранку до ночі працював у лісі на вирубці. Одного разу коли прийшов з роботи, приліг на лаві, а згодом ми помітили, що з рота потекла кров. Коли мама прийшла з роботи ми сповістили їй страшну звістку про смерть батька. З балок збили сяку – таку домовину і поховали батька. Це був 1933 рік. Через три дні після смерті тата помер брат, він спав з мамою на лежанці на мить витягнувся, простягнув руки і більше не ворухнувся. Так за чотири тижні в нашій сім'ї померло четверо душ: батько і троє братів. Ями під погребіння покійних копали мілкі, так як люди були виснажені від голоду, не мали сил, аби тільки не було чути запаху. І знову лихо, мама застудила нирки, почали пухнути ноги, очі, і вона вже не могла працювати. Сусідка допомогла відправити її до лікарні, а через три дні вона померла. В дев’ять років я лишилася сиротою. Наймалася працювати до людей за харч аби тільки вижити в цей страшний час. В 16 років отримала паспорт і завербувалася на Донбас разом з подругою. Нас взяли на цегловий завод, а через три місяці відправили на Кіровоградщину копати окопи, годували один раз в день, спали в сараї на соломі. В 1941 році мене сімнадцятирічну забрали до Германії, там я працювала на заводі за станком. За брак в роботі дуже били, їсти на день давали 120 грам хліба, працювали по 12 годин на добу. Коли прийшли руські повернулася на Україну, так як, домівки не було, то проживала в однієї одинокої бабусі. Післявоєнні роки видалися не менш тяжкими, особливо бідували в 1946 – 1947 роках. І знову розруха і голод. Влаштувалася працювати в колгосп. 1954 році вийшла заміж за чоловіка - інваліда. Він був чоботарем, виховували шестеро дітей. Сьогодні вони, піклуються про мене. А я дякую Богу, що дає мені ще здоров’я та змогу порпатися в своєму городику, та коло оселі. А те, що пережила жахи голодомору, війни звичайно залишило гіркі спогади. Та я, з дитинства відчувала, душею вірила - якщо мене не зкосили 1932-1933 роки, то я, обов’язково доживу до світлого Дня Перемоги.» Сьогодні, вже нема, серед живих, тих, хто донедавна стояв у почесному ряду біля пам’ятника братського поховання 9 Травня, а сидить пара сивочолих односельців – Кримінська Віра Стахівна та Соляненко Володимир Петрович. Вони є живою реліквією тих незабутніх часів, окрасою свята Перемоги та нашого села.
|
