Кабінет історії: Барна Олена Анатоліївна - Шляхами подвигу і слави наших батьків і дідів

Одним із найтяжчих випробовувань для українського народу стала Велика Вітчизняна війна 1941-1945 років. Славні, але водночас страшні дні всенародної боротьби проти рабства і фашизму, осяяні Жовтневою зорею - зберігаються в серцях кожної людини, як безсмертна пам'ять про подвиги наших дідів - прадідів що передається із вуст в вуста тим хто залишився живим - дітям , онукам, правнукам. Про подвиги тих, хто дорогою ціною платив за наше мирне сьогодення. Тяжкі страждання випали на долю воєнного покоління. Дуже багато горя принесла війна на нашу рідну землю, забравши у пазуру смерті тисячі людей, а ще більше – скалічила. Адже немає страшнішого горя для людини, ніж того, коли гинуть рідні, батьки, брати, сини, дочки, кохані… Та люди вірили в світлий день Перемоги. Пристарілі та діти , що лишилися в селах взяли на себе весь тягар непосильної ноші війни. Вони вирощували хліб, худобу, бо це, конче було потрібно фронту, бо добре розуміли що дбають про своїх захисників, то ж і працювали від темна до темна. Через відсутність транспорту і достатню кількість коней, жінки на плечах носили пудові вузли з зерном до заготівельних пунктів. Жителі нашого району зібрали в фонд Червоної Армії 4 млн. карбованців, більше тисячі посилок з теплими речами. А на 1.01.1945 року район виконав план хлібоздачі на 106% і здав понад план 986027 пудів зерна. І це був також подвиг, великий подвиг тиловиків. Не обійшло лихо краєм, нашу родину. Тато моєї бабусі також був призваний на фронт, та його квиток в страшну воєнну дорогу, був лише в одну сторону. Бо повернутися йому до сім’ї, до рідної домівки не судилося. Бабуся розповідала, що на той час їй виповнилося лише 6 років, та все ж вона пригадує і досі береже в пам’яті ту коротеньку зустріч, коли війська Червоної Армії гнали гітлерівців з рідного краю, її тато викроїв 5 хвилин дорогоцінного часу, щоб бодай краєм ока побачити дорогих серцю людей: матір, дружину і доньку. В її пам’яті закарбувався лише той, єдиний образ тата, і береже вона його таким, все своє життя. Після закінчення війни, їх родина отримала коротеньку звістку – « Пропав без- вісті»… Ішли роки, так і не дочекавшись на повернення сина померла мати, та в серці дружини продовжував жевріти вогник надії на зустріч з чоловіком. Не одного кавалера довелося відправити від воріт своєї оселі, моїй прабабусі, щоб ніколи не розлучитись з вірою в своє єдине і вічне кохання. Потайки, в дитячій уяві мрій і снів ввижалася та зустріч з татом і доньці. Та тільки багато пізніше, з роками, за викликом у Військкомат їм сповістять, що він загинув. А згодом у світ вийшла книга Пам’яті України, з якої моя бабуся власно дізнається, що її тато загинув в грудні 1944 року в званні старшого сержанта, не доживши до Дня Перемоги без малого п’ять місяців. Його життя було коротким, на той час йому було 33 роки. Та пам'ять про нього вічна, і вона ніколи не згасне за давністю років… На весні, коли буяють білим цвітом сади і під обеліски, пам’ятники і могили лягають незлічимі букети квітів, вся країна святкує найбільше, найважливіше свято в світі – День Перемоги. В цей світлий травневий день, і старі і малі, все людство, збирається на святих місцях біля меморіалів, щоб віддати данину пам’яті тим, хто не повернувся з поля бою, та схилити голови перед мужністю і стійкістю наших дідів, вклонитися посивілим матерям за їхню любов і ласку, вшанувати їх пам'ять хвилиною мовчання за все, що вони зробили для своїх дітей, - тому ми зараз повинні берегти мир і спокій на нашій згорьованій землі, який подарували нам наші ветерани, заплативши за нього дорогою ціною життя. Моя бабуся з великою відповідальністю завжди готується до цього дня, не звертаючи на стан свого хворобливого здоров’я, вона кожного року йде до пам’ятника загиблим воїнам, що в центрі села, щоб віддати шану тим безіменним загиблим, серед числа яких і її тато. Від виступів ветеранів стискається серце , а перед очима , в уяві постає образ близької людини, якою вона запам’яталася ще з за життя. На мій погляд актуальність теми подвигу українського народу, в часи Великої Вітчизняної війни 1941 – 1945 років залишиться незмінною назавжди, так як і сама пам'ять про ці часи. Адже ні розпад СРСР, ні народження нових суверенних держав не спричинили перепон глибокої поваги людства до загиблих захисників Батьківщини. Бо ще й досі не можна назвати точну кількість воїнів, які загинули, захищаючи та визволяючи батьківщину. Тільки за дуже приблизними даними на десяти військових кладовищах, у шістсот п’ятдесяти п’яти братських та сімдесяти трьох поодиноких могилах поховано біля ста тисяч радянських воїнів, що захищали і визволяли Запоріжжя і область. Усього ж в 1941 – 1943 рр. на території Північної Таврії і частково Донбасу ( Запорізька та частково Дніпропетровська, Донецька, Луганська, Херсонська області) загинуло близько 300 тисяч радянських солдат та офіцерів, а майже 580 тисяч дістали поранення. Сьогодні про події Великої Вітчизняної війни запоріжцям нагадують населені пункти, вулиці, школи, названі на честь воїнів – героїв, мужніх патріотів – підпільників та партизан. На території області споруджено 854 пам’ятники, присвячені як визначним подіям, пов’язаним з війною, так і окремим героям і учасникам війни. Масовий героїзм в роки Великої Вітчизняної війни є свідченням високого патріотизму нашого народу, його палкої любові та відданості своєї Батьківщині. Пам'ять про відважних синів і дочок Вітчизни повинна зберегтися на тисячоліття у прийдешніх поколіннях.

"Шляхами подвигу і слави наших батьків і дідів"

НАШІ ВЕТЕРАНИ