Чайка Микола Павлович
Людське прізвище та ім'я, як уже повелося є своєрідною характеристикою людини, а інколи – соціальним знаком. Воно супроводжує кожного з нас усе життя і не зникає навіть тоді, коли нас вже немає на світі. Отже, наше ім'я – це та жива нитка, яка зв'язує нас з нашим родом, з нашою землею, культурою, мовою. Микола Павлович Чайка, народився в м. Гуляйполе майже пів сторіччя тому. Ріс собі звичайнісінький парубок, веселої вдачі, вродливий, кмітливий, здоровий, відвертий, щедрий на гостре слівце, одним словом – козак. Бо всі ці риси характеру, так пасували до його козацького прізвища та наймення, що інше, важко було б і вигадати. В 1973 році Микола Чайка, разом з батьками, переїхав до Новомиколаївки. Закінчив Василівський зооветеринарний технікум, по – закінченні якого працевлаштувався в Новомиколаївський кінзавод. Ось відтоді, і прикипів душею до коней, відчув, що невіддільно пов'язаний з ними, бо весь свій вільний і робочий час, він присвячував цим, елегантним і водночас гордим створінням. Це захоплення, невдовзі дало про себе знати. Хлопець, неодноразово брав участь у спортивних чемпіонатах Радянського Союзу, з верхової їзди, де виборював призові місця. В 24 роки він уже дечого досяг - працював тренером. В 1982 році переїхав разом з сім'єю в с. Нововасилівка Вільнянського району. Працював біля коней, одноразово займався тренерською роботою в кінно – спортивній секції яку сам створив і очолив. Трохи згодом одержав пропозицію працювати в кінному театрі на о. Хортиця в Запоріжжі, ще згодом на Великому Лузі. На сьогоднішній день за плечами Миколи Павловича безліч постанов, виступів як і в області, так і в інших регіонах України. Об'їздили Запорізькі козаченьки Росію, Англію, Голландію, Польщу, Германію, Італію.
Мабуть в жодної країни, немає такої різноманітної характеристики народних месників, як у нашого, українського козака – запорожця. Його у нас з любов'ю називають товаришем вільної волі, лицарем степів, смертним катом для загарбників, вірним побратимом. Саме до такого козацького звичаю, як побратимство, Микола Павлович, має особливе ставлення, воно, надає йому великої сили, адже колись вважалося, таємною причиною козацької непереможності. Багато побратимів має М. П. Чайка у різних куточках України і поза її межами. Інший раз, зустрічаю Миколу Павловича в селі з незнайомим чоловіком, привітаюсь, а потім напружую память, де ж це я, могла раніше бачити цю людину, чи може на кого схожа? А ж потім, здогадуюсь, впізнаю відомого героя серіалу. За такі доброчесні риси характеру, як добропорядність, безкорисливість, щедрість, гостинність, поважають Миколу Павловича на селі і старий і малий. Бо вважають, що саме таким, годиться бути козаку. Взагалі Микола Павлович має силенну силу волі, за спиною 50 років, а він і досі молодцювато гарцює на коні, та ще й водночас, виконує найскладніші трюки. Ці звичаї, гідні поваги і наслідування. Звісно, що хороша, шановна людина, має й хороші звички. Люди вірять що, добре зерно цієї справи, посіяне серед молодого покоління, М. П. Чайкою обов’язково проросте і зійде , Запалив Микола Павлович, своїм умінням, спортивною наполегливістю, любов’ю до духовної скарбниці українського народу – славної Хортиці, молоді серця. І вже, не один хлопець з села, пішов його стежкою, аби бути схожим на нього, та відроджувати традиції свого козацького краю. Хтось із них - опанував уміння спритно управляти конем, а кому це не вдалося, - то й не соромиться, доглядати за тваринами, виконувати різну роботу, аби бути поряд таких людей, як наш односелець. Мене, як вчителя історії – цікавить все, що торкається рідного краю, о. Хортиці, людей, які шанують і відроджують наші місцеві традиції, звичаї. Ось і справа, якою займається Микола Павлович - варта того, щоб її наслідувало молоде покоління. Сьогодні, вже ніхто не дивується парубкам що носять козацькі чуби – оселедці, чи вдягає вишиванку в свято, та все ж, вони, привертають до себе увагу. А про молодь яка бодай хоч раз, побачила завзяту спритність козаків – годі й говорити. В очах виграють іскорки захоплення, заздрощів, мрій. Адже для малих сільських хлопчаків вони справжні герої – силовики з серіалу. То ж спостерігаючи за інтересами дітей – виникла ідея оздобити кабінет історії, в рідному для всіх – українському стилі, з мотивами козацтва та атрибутикою України. Серед портретів славних гетьманів України, вдало розмістилися портрети наших сільських козаків. Учням приємно і цікаво навчатися в такому кабінеті, і ставляться, до оточуваних атрибутів, з особливою бережливістю.
 Отже, справа нашого односельця, Миколи Павловича Чайки, несе не малу користь у вихованні дітей, вивченні історії, розумних розваг, виявленні інтересу до культури рідного краю. Адже, внутрішній світ цієї людини дуже багатий. Він, не тільки знає й шанує традиції, звичаї, обряди пращурів свого рідного краю, але й відроджує, примножує їх у своїй повсякденній діяльності.
Не так давно, Микола Павлович, знявся у фільмі „Тарас Бульба” головного режисера Бортко В.В. кіностудії „Мосфільм”.
У фільмі задіяні відомі актори театру і кіно: Богдан Ступка (Тарас Бульба); Вдовиченко Володимир (син Остап); Ігор Петренко (син Андрій); Ада Роговцева (мати), Михайло Боярський, Лесь Сердюк, Борис Хмельницький, Володимир Красько, Остап Ступка та багато інших. Роль Чайки Миколи Павловича у фільмі полягає у виконанні каскадерських трюків вершників, дублювання складних ролей у кадрах. Зйомки фільму проводилися в м. Кам'янець – Подільський (фортеця), Тернопільській області (костьол), місті Києві (музей архітектури), в місті Запоріжжя (острів Хортиця), в Асканія Нова та Республіці Польща.
Цікавий життєвий і творчий шлях нашого односельця, але в якому б куточку земної кулі не версталися сторінки його життєвої біографії, наш Чайка завжди повертає до рідного краю, як колись козацькі „Чайки” до матінки Січі на рідну Хортицю. Ні, минуле не закінчиться роками сивої давнини, а вітри героїчної історії, що тимчасово осіли в Хортицьких дубах, ще не раз зворухнуть свіжим подихом козацькі чуби – оселедці, бо живуть серед нас люди, які по - справжньому продовжують наших пращурів, поповнюють коштовну скарбницю козацького роду.
Лине слава козацькая Запорізьким краєм,
То із Січі – колисоньки сини вилітають
Летять в світи широкії, в далекі дороги
Та ніколи не забудуть Дніпрові пороги.
І. Прокопович
|
