ОПИС  СВІДЧЕНЬ  ГОЛОДОМОРУ 1932 - 1933 рр.   

                               

                                           Кримінська Віра Стахівна

Я, народилася в 1924 році на Вінниччині, Ушицький район село Калюс. «В сім'ї було шестеро: батько, мати та нас дітей, четверо душ. Пам’ятаю на той час мені було 8 років. Батько працював лісником, мати у колгоспі, але достатку на мали, дуже грабували головачі, які приїздили з міста і забирали всю їжу. Згодом мати стала працювати у єврейській сім'ї, за її роботу давали стакан крупи (дерті). Я з братом збирала дрова, щоб було на чому приготувати хоч яку їжу. Весною харчувалися тим, що Бог пошле: їли лободу, кропиву, калачики. Тато з ранку до ночі працював у лісі на вирубці. Одного разу коли прийшов з роботи, приліг на лаві, а згодом ми помітили, що з рота потекла кров. Коли мама прийшла з роботи ми сповістили їй страшну звістку про смерть батька. З балок збили сяку – таку домовину і поховали батька. Це був 1933 рік. Через три дні після смерті тата помер брат, він спав з мамою на лежанці на мить витягнувся, простягнув руки і більше не ворухнувся. Так за чотири тижні в нашій сім'ї померло четверо душ: батько і троє братів. Ями під погребіння покійних копали мілкі, так як люди були виснажені від голоду, не мали сил, аби тільки не було чути запаху. І знову лихо, мама застудила нирки, почали пухнути ноги, очі, і вона вже не могла працювати.

Сусідка допомогла відправити її до лікарні, але мама померла через три дні. Так, в свої дев’ять літ, лишилася круглою сиротою. Наймалася працювати до людей за харч аби тільки вижити в цей страшний час. В 16 років отримала паспорт і завербувалася на Донбас разом з подругою. Нас взяли на цегловий завод, а через три місяці відправили на Кіровоградщину копати окопи, годували один раз в день, спали в сараї на соломі. В 1941 році мене сімнадцятирічну забрали до Германії, там я працювала на заводі за станком. За брак в роботі дуже били, їсти на день давали 120 грам хліба, працювали по 12 годин на добу. Коли прийшли руські повернулася на Україну, так як, домівки не було, то проживала в однієї одинокої бабусі. Післявоєнні роки видалися не менш тяжкими, особливо бідували в 1946 – 1947 роках. І знову розруха і голод. Влаштувалася працювати в колгосп. 1954 році вийшла заміж за чоловіка - інваліда. Він був чоботарем, виховували шестеро дітей. Сьогодні вони, піклуються про мене. А я дякую Богу, що дає мені ще здоров’я та змогу порпатися в своєму городику, та коло оселі. А те, що пережила жахи голодомору, війни звичайно залишило гіркі спогади. Та я, з дитинства відчувала, душею вірила - якщо мене не зкосили 1932-1933 роки, то я, обов’язково доживу до світлого Дня Перемоги.»

 

                              про факти голодомору 1932 -33 рр.

Я, народилася 11 червня 1923 року, в селі Землянка, Конотопського району, Сумської області. В нашій родині було сім душ людей: тато, мама, три доньки та два сини. Хоч і велика була сімя, та до голодовки, ми жили більш - менш не погано, бо в нас була власна корова, наша кормилиця. Та коли настали роки голоду, життя стало нестерпним, люди позбували всю худобу, бо годувати її також було нічим. Мама, поки ще булла жива, дуже піклувалася про те, щоб зберегти нам, життя. Вже будучи слабкою, вона дорізала нашу корову, аби та не вмерла з голоду, та щоб ми могли протягнути деякий час з харчами. Та мама, перша в родині, померла від голоду. Я, з своєю середньою сестрою Марією, пішли найматися робити будь – яку роботу, аби дістати хоч які небудь харчі. Та таких як ми, була більшість, тож і заробити було важко, в основному їли всяку траву, насіння з буряну, корінці, сушили, терли їх та пекли з них, щось на вигляд млинців. За мамою, померла моя найменша сестричка, їй було 6 рочків, слідом за нею, помер дев'ятирічний брат, Василь, і зовсім скоро ми втратили й тата. Він також помер від голоду. З нашої родини вижили в голодовку троє душ: я, сестра Марія тамолодший брат. Дуже тяжко пригадувати ті жахливі часи голодомору, які забрали в мене чотирьох найближчих і дорогих серцю людей. Хай Господь Бог, не доводить народ переживати жахливі часи голодомору, які довелося пережити нам.

                                 Макарова Олександра Тимофіївна

                              про факти голодомору 1932 – 1933 рр.

Я, народилася 2 грудня 1921 року в селі Петро - Свистунове Вільнянського району Запорізької області. Наша родина була з семи душ: дідусь, бабуся, тато, мама, я, сестра Марія та брат Лука. Батька, я не пам’ятаю, та з слів своєї мами знала з дитинства, що він помер коли мені виповнилося 6 місяців. Дуже нелегка доля випала моїй мамі, адже вона сама содержувала таку велику родину. Щоб прогодувати сім'ю, вона важко працювала. В роки голодомору, їздила через Дніпро наймалася до багатіїв на будь яку роботу, щоб вижити самій та прогодувати дітей і стареньких батьків. Ми, їли все, що можна було їсти: грицики, калачики, насіння кураю та ін. І все ж таки, завдяки своїй матері вижили.

 

 Я, народилася 21 лютого 1921 року в селі Хотіївка Семенівського району Чернігівської області. Мій батько, Горловий Єфрем був вдівцем і мав трьох синів від першого шлюбу. В шлюбі з моєю мамою, Марією, я, була єдиною дитиною. Мій тато помер рано, мамі було дуже важко з чотирма дітьми. Я маю всього три класи освіти. На роки голодомору ми вже були підлітками, і також добували їжу. Так, як місцевість у нас була лісиста, то в літній сезон було трохи легше, бігали в ліс по гриби, та ягоди, рвали різні рослини, навіть такі, що в наш час звемо просто, бур’ян. Щариця, калачики, ракова шийка, великою розкішшю вважався щавель. Був великий неврожай, не вродив льон, що був основним злаком у нашім краї, не вродила картопля. Хлібних пайків у селі не видавали, а в місті, люди розповідали, що давали по 100 грамів, на члена сімї. Наша місцевість граничила з Росією, Білорусією, (Брянська та Гомельська області), в кого було що виміняти на хліб, муку, їхали до міста, в основному це було лляне полотно. Люди, стали хворіти, слабнути, врешті опухали і мерли з голоду . Нашу родину Бог помилував, і ми чудом пережили голод, та майже відразу після голодовки помер один з моїх братів по-батькові, він був німий від роду.

 

 Я, народився 27 серпня 1929 року в селі Нововасилівка Вільнянського району Запорізької області. Мої батьки переїхали з села Юрківки Оріхівської волості, слідом за першими переселенцями, які заснували наше село. Саме в Нововасилівці переживали важкі роки голодомору. Мій тато працював конюхом на колгоспній конюшні, мама також трудилася в колгоспі на різних роботах. На роки голодовки в них було четверо дітей: три дочки, та я, найменший - син. З дитячих літ, закарбувалися в пам’яті розповіді батьків, про той страшний, голодний час, в який вижити судилося не кожному. Люди дуже бідували від нестатку їжі, харчувалися різними рослинами, не нехтували собаками й котами, пташками та ховрахами, бо намагаючись вижити, доходили до відчаю. А від такого існування, звісно захворювали, опухали, слабіли і часто мерли. Мою родину, роки голодомору не пощадили, голодна смерть забрала з сімї двох моїх старших сестер, бони померли від набутих хвороб спричинених голодом. Втрата майже відразу двох дітей в родині, болем відгукувалася в батьківських серцях, все їхнє подальше життя.

                                          Привалова Антоніна Іванівна

Я, народилася 22 вересня 1925 року, в селі Колодня, Поченського району, Брянської області. В нас була дуже велика сімя, батьки та десятеро дітей. Найстарша дитина була з 1912 року народження, а наймолодша , з1929. Коли настав голод, нашій сімї довелося дуже скрутно, ми дуже голодували, їли траву, насіння буряну, ходили на болота де можна було поживитися щавлем. Ми, діти весь час просили їсти, мама, іноді відпускала нас до тітки, що жила від нас за 2 кілометри, дістати хліба, та його ледь хватало розділити між усіма дітьми по крихті. Мама пекла хліб з лушпиння від картоплі та буряну, що в нас звався козелець. Багато людей з села перебиралися до Сибіру, на Україну, багато людей вимерло в селі за той час. В нашій родині в голодовку померло шестеро дітей, троє з яких повмирали на одному тижні, це були мої три братики, п’яти, чотирьох, та півторарічного віку діти. Мама завжди пам’ятала про них, і коли ходили на кладовище, то згадувала про кожну дитину, які вони були з- за життя. Ось такі страшні часи років голодомору поглинули тисячі людей, залишивши гіркий слід у пам'яті.